Під час великих криз (війна, евакуація чи перші роки батьківства) — пара мобілізується. На емоційну глибину не лишається ресурсу. В пріоритеті — «вивезти» реальність.

Ефективний, допоміжний стан. Проте він має величезну і н е р ц і ю. Зовнішня загроза слабшає, а внутрішня мобілізація — ні. Психіка продовжує сприймати будь-яку розслабленість як небезпечну вразливість.

Як це виглядає:
Ввечері він каже: «Давай просто побудемо разом». А ти думаєш: «Стоп. Треба ж перевірити, чи заряджений павербанк. І воду набрати, коли дадуть». Сідаєш, але через п’ять хвилин уже встаєш — «щось робити».

Зупинитися страшно для вас обох. Бо тоді доведеться відчути, що ви вже рік не дивитеся один одному в очі.

Справжня близькість потребує відкритості та готовності зустрітися з емоціями іншого. Це ризик. За списками справ ховатися безпечніше.

Поки простір заповнений задачами, не треба запитувати себе: «Хто я поруч із тобою?» і «Хто ти для мене поза своєю корисністю?»

Як це виглядає:
Ви можете годинами обговорювати ремонт. А потім він запитує: «Ти взагалі щаслива зі мною?». І ти через паузу відповідаєш: «Давай краще плитку ще пошукаємо. Я думаю, ми можемо знайти дешевше».

Бо якщо відповіси чесно — доведеться визнати, що секс у вас тепер «швидко перед сном, бо завтра рано вставати». Що ти не пам’ятаєш, коли востаннє ви говорили про свої страхи, а не про графік дитини.

Ви обоє втікаєте. Просто в різні моменти. Але суть одна — ви живете як бізнес-партнери, а не як пара.

Якщо в дитинстві ціною любові була «справність» (успіхи, допомога по дому, зручність для батьків) — у дорослому віці з’являється переконання: «мене можна любити, тільки коли я даю результат. Бо «поламаного» замінять на «справного»».

Бути втомленим чи неефективним = бути непотрібним. А гіперпродуктивність — це якраз спосіб «купити» право на безпеку.

Як це виглядає:
Ти лежиш з температурою.
Партнер приносить сніданок у ліжко. Каже: «Відпочивай, я все зроблю».
А ти думаєш: «Я приношу забагато клопіт. Так не має бути. Треба вставати і робити щось корисне».